Захисник Дніпра-1 Едуард Сарапій розкрив секрет успіху команди і розповів про виклик до збірної.

– Едуарде, твоя команда цього сезону виграла всі матчі, розгромила Динамо і впевнено очолює турнірну таблицю зі 100% результатом. У чому запорука успіху?

– У нашій єдності. Ми маємо мету, яку ми хочемо виконати, тому кожен матч ми граємо як останній. Головний тренер каже нам, що наші попередні перемоги не матимуть жодного сенсу, якщо не буде наступної. Це налаштовує нас на кожну гру, як на останню.

– Як ви пережили виліт від АЕК у кваліфікації Ліги Європи? Психологічної ями не було?

– Жодної такої ями не було. Було деяке розчарування. Воно тривало недовго, бо у нас купа ігор. Особливо сумувати було ніколи. Прикро, звичайно, що не виконали завдання та не пробилися до групового етапу Ліги Європи. Але це досвід, який здобув наш клуб. Ми врахували свої помилки та рухаємося далі.

– Ти перейшов у Дніпро-1 цього літа. Як відбувався твій трансфер?

– Усе організували Олександр Миколайович Кучер та Євген Олексійович Красніков. Вони мене набрали і сказали: "Ти поїдеш з нами". Мене не питали, хочу я чи не хочу, моя відповідь була очевидною. Я за ними хоч до Північної Кореї поїду.

– А якби Кучер та Красніков не поїхали до Дніпро-1, ти залишився б у Металісті?

– Так. Без них у моєму переїзді не було б сенсу.

 – Центральні захисники зазвичай забивають не часто. Твій гол у ворота Динамо – найважливіший у твоїй кар’єрі?

– Та я не скажу, що найважливіший. Напевно, найбільш довгоочікуваний для мене. Я дуже хотів до Прем’єр-ліги, хотів грати проти Шахтаря і, особливо – проти Динамо, бо це команда, яка виховала мене. Я дуже радий, що так склалося. І дебютна гра, і дебютний гол припали саме на матч проти Динамо.

– Бущан не сказав пару лагідних слів після матчу?

– Ні.

– Олександр Кучер був топовим центральним захисником. Чи допомагає тобі цей факт із його біографії більше спілкуватися з головним тренером?

– Звісно, ​​він постійно спілкується з нами. Розповідає такі речі, про які я не знав, бо грав постійно опорного півзахисника. Є маленькі підказки, наприклад, розворот тулуба має бути своєрідним. Олександр Миколайович усі ці нюанси знає, бо грав на топ-рівні проти дуже кваліфікованих суперників, тож нам ці підказки допомагають.

– Макс Валеф – один із найцікавіших футболістів у нашому чемпіонаті. В УПЛ він тягне все, що летить у ворота, а в єврокубках начебто зовсім інший футболіст грає. Як ти гадаєш, чому так?

– Це пов’язано з нашою грою. У єврокубках у нас також зовсім інша команда. Так виходить не лише у Макса, а й у всієї команди. Взагалі він класний хлопець, компанійський, смішний, прикольний, позитивний, танцюючий. Після перемог радіє, як дитина. А якщо відстояв на нуль, то тим більше.

– Олег Таран характеризуючи тебе для мого матеріалу, попросив написати, що він тебе обожнює. Чому в нього таке тепле ставлення до тебе?

– Тому що у нас з ним дуже добрі стосунки. Він топовий тренер, я його теж навіть не люблю, а обожнюю. Нам працювалось дуже комфортне. Він знав, чого я хочу, а я розумів його вимоги повністю. Це один із найкращих тренерів, які у мене були.

– Олег Таран, Ігор Лучкевич, та й ти сам кілька хвилин тому говорили, що ти грав на позиції опорного півзахисника. А самому тобі де комфортніше: у центрі захисту чи у півзахисті?

– Мені зручно і на тій, і на іншій позиції. Просто я люблю забивати голи, а опорним півзахисником це легше зробити, бо ти завжди ближчий до атаки. А коли мене ставлять на позицію центрального захисника, то мені нудно. Але нічого страшного, у нас є хлопці, які забивають: той самий Артем Довбик, Сашко Піхальонок чи Олексій Гуцуляк.

– Чи правда, що ти міг опинитися у Дніпрі-1 набагато раніше, ще за часів, коли ти виступав за запорізький металург?

– Так, але там не вийшло у зв’язку з моїм контрактом, який ще діяв із Металургом. Тому це було не так легко зробити.

– Бажання, наскільки я розумію, походило від Дмитра Михайленка?

– Так, тоді ще від нього.

– Свого часу ти провів 5,5 років у системі київського "Динамо". З ким із нинішніх зірок ти грав, дружив чи жив у одній кімнаті?

– Багато з ким. У нас був гарний рік на футболістів: Миколенко, Попов, Булеца, Хахльов, Кучерук. 1999 рік народження був в Академії прекрасний, і випустив хороших гравців у великий футбол.

– Ти допрацював в Академії Динамо до 17 років і просто випустився?

– Так, потім повернувся до Запоріжжя.

– А в Динамо тобі не пропонували залишитись?

– Ні, там не вийшло через проходження медкомісії. У мене виникли труднощі, тож я й повернувся до Запоріжжя.

– Хто був твоїм кумиром у футболі у дитинстві? А хто зараз?

– У дитинстві, мабуть, Шевченко. У мене були футболки з його прізвищем – Мілан та збірна України. Я просто обожнюю Мілан, тож українець, який грав у Мілані та вигравав Золотий М’яч на такому рівні, природно, був моїм кумиром. А зараз багато класних футболістів є. Дуже подобається Тьяго Алькантара із Ліверпуля.

– Олег Таран дав тобі капітанську пов’язку у Металургу у 18 чи 19 років. Які додаткові зобов’язання відчув від цього атрибуту?

– У нас була переважно молода команда, тому нічого особливо не змінилося. Так, коли він мені сказав, що буду капітаном, мені було приємно. Ми тільки-но починали на офіційному рівні, і я буду капітаном цієї команди – це мене дуже надихнуло в той момент. А у грі все було стандартно: десь комусь підказати, знаходити правильні слова перед початком матчу. Звичайні, робочі моменти.

– Ти приїхав до збірної України нещодавно. Що тобі сказав Петраков?

– Він одразу запросив мене на розмову. І сказав: "Едіку, ми знову працюємо разом". До цього він мене викликав до юнацьких збірних, а зараз уже до дорослої.

– Але на поле не випустив.

– Ні, сказав, що поки що рано.

– Як тобі атмосфера у збірній?

– Я навіть уявити не міг, що так скоро потраплю до головної команди країни. Три роки тому я грав у Запоріжжі. І якби мені колись сказав: "Ти через три роки поїдеш до національної збірної", я б подумав, що людина жартує. Я приїхав туди, як у якусь дитячу мрію.

– Твій партнер по команді Сашко Сваток казав мені, що хотів би показати себе в національній збірній, але дуже там висока конкуренція в центрі оборони. Враховуючи те, що ти грав опорника, у тебе трохи більше шансів отримати практику у збірній, чи не так?

– Я, до речі, коли приїхав до збірної, то зрозумів, що Олександр Васильович Петраков не розглядав мене як центрального захисника. Я на всіх тренуваннях, різних вправах перед грою виконував функції опорного півзахисника. Тому Сват правильно сказав, що у центрі оборони висока конкуренція з дуже кваліфікованих футболістів. А на той момент національній збірній були потрібні опорні півзахисники, оскільки Сидорчук пропускав ту гру.

– Зараз у твоєму рідному Запоріжжі неспокійно. Чи все гаразд із твоїми рідними та з житлом?

– Так, все гаразд, і з рідними, і з житлом. Я, правда, ніяк не можу вивезти ні маму, ні тата, вони обидва у погонах і це неможливо. Я заберу зараз тещу та мою дівчину. А решту вивезти просто нереально.

– Як ти переживаєш ці новини в собі?

– Та страшне! Особливо, коли ти знаєш, що ти в безпеці, а у твоєму місті і з твоєю родиною творяться такі речі. Ти дзвониш їм, а вони кажуть: "Ми сьогодні ночували в коридорі". Або у ванній. Страшно чути таке. Благо, мене це поки що обходить стороною, але сама інформація та усвідомлення цього постійно тисне.